В музейній залі Артхабу Вінграновський,  на батьківщині поета, в місті Первомайську  досить об’ємний простір займає експозиція, присвячена митцям шістдесятникам. На одій з фотографій  поруч з Миколою Степановичем:  Євген Гуцало, Григір Тютюник та інші побратими по перу.

Письменники-шістдесятники (зліва на право) Микола Вінграновський, Євген Гуцало, Володимир Дрозд, Григір Тютюнник, Валерій Шевчук і Борис Олійник у саду кіностудії ім. О.Довженка. Фото 1969 року

Пригадую, читаючи інтерв’ю за 2016 рік  журналістки Світлани Богдан з мовознавцем Володимиром Моренцем, який був знайомий з Миколою Степановичем, впала в очі фраза, що Вінграновський не був присутнім в колі обласканих владою літераторів, таких як Борис Олійник, Дмитро Павличко, Юрій Збанацький, Павло Загребельний. Найтісніше, з ким він спілкувався з літературного кола, були Микола Сом, Леонід Талалай, а ще – Євген Гуцало.

В переддень 85 річниці з дня народження Євгена Гуцала, готуючи публікацію для інтернет видання, раптом помітила багато схожого в датах і обставинах життя двох українськких геніїв.

Микола Вінграновський і Євген Гуцало

Майже однолітки: 6 листопада 1936 – дата народження Миколи Степановича, 14 січня 1937- дата народження Євгена Пилиповича. Різниця – 2 місяці. Тож на їхню дитячу долю випали однаково тяжкі випробування воєнного лихоліття та повоєнної відбудови. Ці враження потім лягли в основу багатьох їхніх творів.

Обидва письменники однаково майстерно вправлялися і з прозою, і з поезією. І, що цікаво,  залишили яскравий слід в українському кінематографі, Вінграновський – як актор і режисер, Гуцало – як сценарист.

Обидва не вкладалися в тісні рамки соцреалізму і стали найяскравішимі представниками шістдесятництва – українського ренесансу в літературі.

Обидвох цькував тоталітарний режим.   Вінграновського  академік Шамота називав «відщепенецем, формалістом», а про Гуцала відомий літературознавець Григорій Штонь писав: «Треба відтинати набиту на подібній мазні руку!».

Ані Вінграновський, ані Гуцало  не «перелицювалися», не загравали з режимом, не співали вождям дифірамбів. Але й не замовкли, не змусили свою музу мовчати. Знайшли слова, якими говорили у своїх творах про все, що їм боліло.

Обидва митці знаходили спосіб розповісти правду про те, як суспільство  навчилося жити і виживати в умовах брехні, як брехня деформовувала суспільну свідомість.

Вони не стали дисидентами, їх оминули табори-каземати. Творчість стала їхньою зброєю.

У своєму виступі при одержанні премії Фундації Тетяни та Омеляна Антоновичів, присудженої за роман-трилогію «Позичений чоловік», «Приватне життя феномена», «Парад планет», Евген Гуцало сказав:

Маючи за сорок, написав я «Позиченого чоловіка», сприйнятого по-різному, і я вдячний, що знайшлися й достойні поціновувачі — Микола Бажан, Ліна Костенко, Микола Вінграновський. А той самий улюблений шамотинський аспірант — здається, доктор, — знову захлинався від люті на своєму улюбленому шамотинському ланцюгу. (До речі, тепер він один із найпалкіших борців за національну справу й незаангажованість літератури). І все ж таки я писав — і пишу. Написав «Блуд», «Імпровізації плоті». І знаєте, цей шамотинець із шамотинського ланцюга знову вп’явся. Дістав! А може, його ікла защемило на моїх сідницях? Співчуваю… У жалобі і скорботі…

Експозиція, присячена митцям шістдесятникам в музейній залі Артхабу Вінграновський на батьківщині поета в місті Первомайську

(мова йде про сумнозвісного критика Лазара Санова, котрий розпочав свою кар’єру ще в 30-тих роках з доносів, за яким письменників заарештовували й розстрілювали і пильно стежив за «відхиленнями» у творчості Гуцала, що потім переросло в переслідування протягом усього життя Євгена.)

Майже одночасно Вінграновський і Гуцало стали лауреатами Державної премії України ім. Т.Г.Шевченка, і обидва – за твори для дітей!

Гуцало Є.П. у 1895 році  –  за дитячі твори: повість  «Саййора»,збірку оповідань «Пролетіли коні» ;

Вінграновський М.С. у 1984 році  – за збірки творів для дітей «Літній ранок», «Літній вечір», «Ластівка біля вікна», «На добраніч».

Обидва письменники закінчили життєвий шлях у розквіті своєї творчості. Вінграновський Микола Степанович – у 2004 році, а Гуцало Євген Пилипович – у 1995-му.

Звісно, творчість кожного митця – індивідуальна, неповторна! Найважливіше те, що ми можемо читати їхні твори, занурюватися у цей безмір думок і почуттів, насолоджуватися неосяжним талантом.  Щиро звучать слова письменниці  Валентини Захабури:

“Його (Гуцала) твори золотаво-осінні, в них є неповторна прозорість як у Вінграновського, як у більшості справжніх письменників, котрі творили у 70-ті.”  

Тож долучаймося до цієї справжності, читаючи й перечитуючи літературний спадок наших геніальних українців!

В статті використані матеріали онлайн-енциклопедії Wikipedia

Наталія Терещенко, голова художньої ради АртХабу Вінграновський

3,324 total views, 3 views today