Сергій Параджанов і Микола Вінграновський

Двох кіномитців, яскравих представників українського шістдесятництва, Сергія Параджанова і Миколу Вінграновського об’єднувало багато спільного: обидва новатори, наділені бурхливою фантазією і багатогранним талантом, обидва – прихильники романтизму в мистецтві, з нестандартними та метафоричними засобами самовираження.  

У 1961році в  стрічці Сергія Параджанова «Українська рапсодія» знявся Микола Вінграновський.

Він чудово зрозумів задум режисера і  зіграв свою роль бездоганно!

Кінокритик Олександр Ковальчук в статті “Львів у кіно (ч. XVI) Українська рапсодія” пише про цю подію так:

Масними кусенями працює художник Параджанов. Яскравою, живою, смачною картинкою з вертким гумором. Як чудово лягає на “Місячну сонату” Бетховена автомат ППШ, а оператор поволі виводить величну постать поета Миколи Вінграновського на божественний Олімп, який дещо раніше вже зіграв радянського солдата у фільмі Повість полум’яних літ (1960) Юлії Солнцевої, яку, здається, Параджанов навіть трохи підколює на її ж території.

За хуліганською іронією Параджанова над замилуваними буколічними пасторалями варто помітити переконання, що ті без якісного руху вперед перетворюються на мертву форму (хоча навіть і в такому варіанті можуть впливати на вразливі душі). Творець періодично мусить оживляти глину талантом, вдихати Духа животворящого в садок вишневий коло хати.

Про режисера Параджанова і його внесок у світове кіномистецтво

9 січня виповнюється 98 років з дня народження Сергія Параджанова. (1924-1990 р.р.)

Сергій Йосипович Параджанов — визначний вірменський і український кінорежисер, народний артист УРСР і ВРСР (з 1990 р.), лауреат Державної премії України ім. Т. Шевченка (1991 р., посмертно). Але званням і нагородам передувало переслідування, цькування, позбавлення роботи, ув’язнення.  Існує відомий вислів, який належав самому режисерові:

“Я вірменин, що народився у Грузії, сиджу в російській в’язниці за український націоналізм”.

Найвідоміша стрічка Параджанова “Тіні забутих предків” не лише явила світові двох геніальних українських кіномитців – Юрія Іллєнка та Івана Миколайчука  – але й стала символом національного відродження для цілого покоління шістдесятників. Міжнародне визнання прийшло до Параджанова після екранізації в 1964 повісті М. Коцюбинського “Тіні забутих предків”. Стрічка була удостоєна  призу на Всесоюзному кінофестивалі в Києві (1966). На Заході (там фільм демонструвався під назвою “Вогняні коні”) інтерес до нього був значно більшим, ніж на Батьківщині.

Робота Андрія Антонюка "Юрій Іллєнко"

Робота Андрія Антонюка “Юрій Іллєнко”

Журнал “Екран” (Польща), 1966 рік писав:

“Це один з найдивовижніших і найвитонченіших фільмів, які траплялося нам бачити протягом останніх років. Поетична повість на межі реальності й казки, дійсності й уяви, достовірності й фантазії… Уяві Параджанова, здається, немає меж. Червоні гілки дерев, геометрична композиція усередині корчми з нечисленним реквізитом на фоні білих стін, Палагна на коні під червоною парасолькою і з напіводягненими ногами, грубість похоронного ритуалу з обмиванням померлого тіла і сцена оргіастичних забав у фіналі… Параджанов відкриває у фольклорі, звичаях, обрядах самобутній культурний ритуал в рамках якого дійсність реагує на турботу і трагедію особи”.

Фільм отримав 39 міжнародних нагород, 28 призів на кінофестивалях (із них — 24 гран-прі) у двадцять одній країні. Параджанову надсилали свої вітання Фелліні, Антоніоні, Куросава, а польський режисер Анджей Вайда став перед Параджановим на коліна й поцілував руку, дякуючи за цей шедевр.

Роботи Параджанова були занадто нестандартними та метафоричними для утилітарної радянської кіномашини, тож режисер часто і надовго залишався без роботи. Універсальний митець, Параджанов малював картини, шив ляльки та робив колажі. Його бурхлива фантазія, прямолінійність, а також підтримка опальних діячів культури, спричиняли  йому численні негаразди й біди. Параджанов був надто вільнодумним для Радянського Союзу, тож його спіткало два тюремних терміни.

Це доля митця, який наважився зазіхнути на підвалини соціалістичного реалізму і  мав сміливість сказати своє слово у мистецтві.

В публікації використані фрагменти статті О. Ковальчука

 

Н Терещенко, голова художньої ради АртХабу Вінграновський

 

1,447 total views, 27 views today

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

code

.