Слово про Василя Симоненка. Микола Вінграновський. 1988рік

Микола Вінграновський написав цю статтю до 25 роковини з дня смерті Василя Симоненка. Поет пішов з життя зовсім молодим, проживши усього 28 років (1935-1963). Обох митців пов’язувала дружба і шанобливе ставлення до творчості один одного попри те, що їхнє бачення поетичного процесу було зовсім різним.  Симоненко, з його підкреслено реалістичним баченням і реалістичною манерою письма, здавався повною протилежністю Вінграновському, поезія якого відрізнялася вишуканою метафоричністю, романтизмом і  символічною палітрою. Але народ полюбив їх обох. Голоси  поетів сьогодні звучать так само сильно, переконливо, яскраво, як і за життя.

Памятник Василю Симоненку. Черкаси.

Памятник Василю Симоненку. Черкаси.

В статті «Всі ми з одного часу і з одного народу. Слово про Василя Симоненка» Вінграновський з притаманною йому емоційністю і щирістю пише про доленосні події 60-х років. Надаємо скорочений варіант публікації.

Час — це таке густе сито, яке невблаганно і справедливо просіює не лише події, а й імена, і лишає для нашої пам’яті лише імена достойних.

Кожен видатний поет висловлює свій час, і дивитися на такого поета треба неодмінно в берегах його часу, в берегах його життя, в яких він жив і творив, у тому суспільному й моральному середовищі, де починались його дитинство, юність і молодість, бо саме вони і формують поета.

Василь Симоненко — поет нашого, мого покоління, що увійшло в нову літературу під іменем шістдесятників, і по долі ми дуже схожі один на одного. Ми всі з одного часу, з одного народу.

Та повернімось назад, у молодість Василя Симоненка: XX з’їзд партії!.. Відбулася така духовна й душевна подія, що люди подумали, чи не перевернулась Земля і не туди кудись покотилася?.. Що, де, як? — невже з нами таке страшне й сліпе запаморочення було і як воно взагалі могло бути?! Хто вірив, хто — ні, та після того з ’їзду дух оновлення й сподівання на краще життя охопив усі покоління.

І відразу ж, наче хто подав знак, в українську культуру й літературу ввірвалася ціла когорта молодих двадцятип’ятилітніх поетів, таланти яких були в духовному підпіллі, і серед них — Василь Симоненко. Його поезії — «Жорна», «Варвари», «Злодій», «Монархи», «Одинока матір», «Там, у степу, схрестилися дороги», «Де зараз ви, кати мого народу» ? — стали і на тоді і на сьогодні золотими художніми документами часу, і цим поезіям немає ціни.

Нове суспільне життя прагнуло свіжого слова, і це слово ці поети людям дали! Університети, колгоспи, заводи, військові частини прийняли молодих поетів, як своїх.

Та недовгим було наше поетичне щастя. Тодішні літературні тарбозаври, що спеціалізувалися на підозрілості та на криках, не дрімали, і вони почали наш погром і розгром. Преса і радіо, які мусили нас визнати, тепер почали розправу…

Нас захищав Андрій Малишко. На сторінках «Літературної газети» ствердив нас Павло Загребельний. Нас обороняв і прийняв до Спілки письменників Олесь Гончар. Та друкувати принаймні половину із нас перестали.

Симоненка на цілих п’ятнадцять років закрили від українського читача. Цілих п’ятнадцять років забороняли видання його творів — підготовлене видавництвом «Молодь». «Вибране» поета розсипали й по-живому шматували аж до 1981 року, коли нарешті з горем й інквізиторським редагуванням вийшли його «Лебеді материнства» .

Твори Симоненка не друкувалися, а академік Шамота все остерігав, цитую: «Чимало в його доробку було незрілого, ідейно нечіткого, не раз поет припускався перебільшеного чи спотвореного вияву національних почуттів… Підносити творчість Симоненка як взірець для літературної молоді, міряти Симоненком інших поетів, видавати його за приклад мужності — це треба рішуче відкинути».

Чи не правда, знайомі усім нам слова: рішуче відкинути, рішуче засудити, затаврувати, рішуче виявити?.. Так от, Симоненка за те, що він, як, може, ніхто із нас, впритул подивився в очі народу, побачивши у них ошукану його історію і пригноблену його сучасність, сам застогнав і заплакав і написав про це, то за це треба його не «видавати за приклад мужності» й це «треба рішуче відкинути»?!

Та вернімося знову у 63-й рік. Василь Симоненко вже був тяжко хворим. Того літа 63-го року він приїхав із Черкас, де працював у молодіжній газеті, до Києва підлікуватися. І я вже тоді повернувся після навчання з Москви, жив у Києві, хоча жити не було де. А тут якраз комсомол дав Драчеві кімнатку, а Драч саме поїхав учитися до тієї ж Москви, і цю кімнатку віддав пожити мені. Тоді Симоненко і прийшов до мене на ніч, ми розташувалися на підлозі, проговорили ніч, на ранок мені треба було йти на спілчанський килим. Вранці я одягнув залишену Драчем білу сорочку. На Василеві якраз тоді був ще новий темно-коричневий костюм, піджак мені підійшов, я одягнув Василевого піджака й пішов до Спілки… Зі Спілки я прийшов чорний. Ми подивилися з Василем один на одного, нічого один одному не сказали, я зняв з плечей і віддав Василеві його піджака, і Василь пішов у лікарню…

Анатоль Перепадя та Микола Вінграновський на похоронах Василя Симоненка. Грудень 1963 року.

Більше живого я Симоненка не бачив. Побачив його вже у Черкасах шістнадцятого грудня того ж 1963 року, коли українська література прощалася з ним, зі своїм молодим 28-літнім поетом…

Не жовч і ненависть народжують поета. Поета народжують гнів і любов. Гнів і любов народили Василя Симоненка. Великий, праведний гнів проти приниження людини, знищення її людської гідності.»

Микола Вінграновський

Повністю всю статтю можна прочитати в книзі  «Маршал Вінграновський», видавництво “Ярославів вал», упорядник – письменник Павло Вольвач. Видання є у вільному доступі в бібліотеці  АртХабу «Вінграновський» міста Первомайська.

 

Наталія Терещенко, голова художньої ради АртХабу «Вінграновський»

1,578 total views, 3 views today

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

code

.