Його творила Україна… і витворила геніального поета Миколу Вінграновського. Вранці 26 травня Україна осиротіла — його не стало.
І згадалися рядки вірша «Плач Ярославни», присвяченого Іванові Драчу.
Життя нема. І смерть — моя оселя.
І я не я. Це дух мій кружеля.
Україну поет любив за красу і мужність, любив з особливою болісністю і тривогою. Не випадково вклав в уста Івана Богуна таке молитовне визнання:
Я вірю в неї — в Україну.
Вона мій Бог і поводир,
Вона моєї волі зір,
І хоч загину — до загину.
Красу Микола Вінграновський визначив основним естетичним критерієм своєї творчості і поривався підняти своє образне слово до таких висот, куди рідко сягала творча уява інших, також талановитих поетів. Він був один такий серед «шістдесятників», хто міг так ніжно вихопитися з-під сірої одностайності життя і мислення і збунтуватися проти нормативних приписів та ідеологічних повчань.
Прилетіли коні — ударили в скроні.
Прилетіли в серпні — ударили в серце.
Ударили в долю, захмеліли з болю,
Захмеліли з болю, наіржались вволю.
Отакі-то коні — сльози на долоні.
Любив Микола Вінграновський жінок, слово, коней і дітей.
Коней поет любив, як жінок. Любив за горду поставу, за мінливі очі, то чорні, то сині, то мідні, за ніжні, шовкові губи, за стиглі вигинисті стегна…
Лошиця нюхає туман,
З туману пахне їй туманом
І видно: з-за туману тьмяно
Зіходить місяць-молодан.
Пригадую, наприкінці вісімдесятих уже минулого століття Микола Вінграновський провів майже ціле літо в краях мого дитинства — не в моєму селі, а за річкою Стир на скромній рибальській базі. Жив там у самотині, розкошував тишею і товариством коней та лелек. Зрідка, найчастіше в неділю, вирушав човном до села Боремель, де в старовинній дерев’яній церкві гув джмелем у церковному хорі. Там, як він признавався, серед ночі до нього приходило Слово, яке він шовково огортав своєю ласкою, виколихував-вишіптував, завмираючи у полоні звуків, мліючи в магічній грі словотворень.
Любив Микола Вінграновський свої степові ночі, що на Миколаївщині, серед легенького іржання лошат, глухого фуркання кобил…
Наповнений любов’ю і красою, завжди захоплений цим дивом-світом, поет чаклує над символічною таїною чисел, барв, звуків, розкошує в стихії народної мови, захоплює в образну гру фольклорні образи і сюжети… Все це буяє, грає, квітує в його поетичних збірках…
Поет натхненно любив слово і дітей. Для діток нагорнув він зі своєї уяви багато чудових віршів з казковою грою образів, метафор, порівнянь… Це книжечки «Андрійко-говорійко», «Мак», «Літній ранок», «Літній вечір»…
А яким настроєм дихає його проза! Дихає і пахне, бо живе в ній надзвичайно чутливе емоційне вжиття в стани природи, в настрій дня і ночі, ранку і вечора, сходу і заходу сонця, в дощову і снігову стихію… Це повісті «Первінка», «Сіроманець», «У глибині дощів», «Літо на Десні», «Кінь на вечірній зорі!»…
Слову Миколи Вінграновського Час не зашкодить. Благословенне Слово поета і його народу безсмертне — перед ним простелилася дорога у Вічність.
Микола Жулинський, АкадемікНАН України, професор, доктор філологічних наук
28 травня, 2004
Джерело: Газета «День»
Підготувала до публікації Н.Терещенко