Микола Жулинський про Вінграновського

Його творила Україна… і витворила геніального поета Миколу Вінграновського. Вранці 26 травня Україна осиротіла — його не стало.

І згадалися рядки вірша «Плач Ярославни», присвяченого Іванові Драчу.

Життя нема. І смерть — моя оселя.

І я не я. Це дух мій кружеля.

Україну поет любив за красу і мужність, любив з особливою болісністю і тривогою. Не випадково вклав в уста Івана Богуна таке молитовне визнання:

Я вірю в неї — в Україну.

Вона мій Бог і поводир,

Вона моєї волі зір,

І хоч загину — до загину.

Красу Микола Вінграновський визначив основним естетичним критерієм своєї творчості і поривався підняти своє образне слово до таких висот, куди рідко сягала творча уява інших, також талановитих поетів. Він був один такий серед «шістдесятників», хто міг так ніжно вихопитися з-під сірої одностайності життя і мислення і збунтуватися проти нормативних приписів та ідеологічних повчань.

Прилетіли коні — ударили в скроні.

Прилетіли в серпні — ударили в серце.

Ударили в долю, захмеліли з болю,

Захмеліли з болю, наіржались вволю.

Отакі-то коні — сльози на долоні.

Любив Микола Вінграновський жінок, слово, коней і дітей.

Коней поет любив, як жінок. Любив за горду поставу, за мінливі очі, то чорні, то сині, то мідні, за ніжні, шовкові губи, за стиглі вигинисті стегна…

Лошиця нюхає туман,

З туману пахне їй туманом

І видно: з-за туману тьмяно

Зіходить місяць-молодан.

Пригадую, наприкінці вісімдесятих уже минулого століття Микола Вінграновський провів майже ціле літо в краях мого дитинства — не в моєму селі, а за річкою Стир на скромній рибальській базі. Жив там у самотині, розкошував тишею і товариством коней та лелек. Зрідка, найчастіше в неділю, вирушав човном до села Боремель, де в старовинній дерев’яній церкві гув джмелем у церковному хорі. Там, як він признавався, серед ночі до нього приходило Слово, яке він шовково огортав своєю ласкою, виколихував-вишіптував, завмираючи у полоні звуків, мліючи в магічній грі словотворень.

Любив Микола Вінграновський свої степові ночі, що на Миколаївщині, серед легенького іржання лошат, глухого фуркання кобил…

Наповнений любов’ю і красою, завжди захоплений цим дивом-світом, поет чаклує над символічною таїною чисел, барв, звуків, розкошує в стихії народної мови, захоплює в образну гру фольклорні образи і сюжети… Все це буяє, грає, квітує в його поетичних збірках…

Поет натхненно любив слово і дітей. Для діток нагорнув він зі своєї уяви багато чудових віршів з казковою грою образів, метафор, порівнянь… Це книжечки «Андрійко-говорійко», «Мак», «Літній ранок», «Літній вечір»…

А яким настроєм дихає його проза! Дихає і пахне, бо живе в ній надзвичайно чутливе емоційне вжиття в стани природи, в настрій дня і ночі, ранку і вечора, сходу і заходу сонця, в дощову і снігову стихію… Це повісті «Первінка», «Сіроманець», «У глибині дощів», «Літо на Десні», «Кінь на вечірній зорі!»…

Слову Миколи Вінграновського Час не зашкодить. Благословенне Слово поета і його народу безсмертне — перед ним простелилася дорога у Вічність.

Микола Жулинський,  АкадемікНАН України, професор, доктор філологічних наук

28 травня, 2004

Джерело: Газета «День»

 

Підготувала до публікації Н.Терещенко

Loading

.